Ярослав

Великий князь Київський (1015–1018, 1019–1054), святий. Був другим сином хрестителя Київської Русі князя Володимира Святославича з династії Рюриковичів.

На відміну від батька, не вів загарбницьку політику, а зосередився на внутрішніх проблемах країни – збереженні єдності та захисту кордонів.

було запропоновано, а надалі – реалізовано, дуумвірат Володимировичів. Мстислав посів у Чернігові, а Ярослав вирішив лишитися у Новгороді, вважаючись князем київським.

Активно закладалися міста, здебільшого у прикордонні: більше 13 поселень було засновано понад Россю, Сулою та Трубежем – південними кордонами Русі (Корсунь, Біла Церква, Торчеськ, Лубни);

Також активізувалося будівництво безпосередньо у містах: розростаються Київ, Чернігів, Турів, Переяслав, Володимир-Волинський.

Засновано Києво-Печерську лавру, Юріїв монастир у Новгороді, Ірининський собор, Золоті ворота та Лядську браму у Києві.

За словами єпископа Саксонії Тітмара, у Києві того часу проживало більше 50 000 тисяч жителів та було більше 400 церков.

Продовжуючи справу батька, усіляко допомагав і стимулював розвиток християнства на Русі.

У цей період стрімко, і під патронатом князя, розвивалися законодавство, написання книг, освіта та дипломатія, але про це мова йтиме надалі і більш конкретно.

Наприкінці свого князювання, відчуваючи наближення смерті, надумав реформувати принцип престолонаслідування на Русі, адже досвід міжусобиць був не лише гірким і кривавим, але й повчальним.

Живим лишався брат Ярослава – Мстислав, князь тмутараканський, який все ще був претендентом на київський престол. У 1023 році він збирає військо і йде на Ярослава. Проте, зайнявши Чернігів, Мстислав не поспішає дати генеральну битву своєму братові.

1029 року відбувся похід на ясів, що загрожували Тмутаракані;

1030-1031 роки – польська кампанія, у якій Володимировичі підтримували князя Безприма у його зазіханнях на польський престол та водночас відвоювали Червону Русь;

1036 року військо Ярослава остаточно розбило сили печенігів, які так довго шматували кордони держави. На честь цієї перемоги було закладено собор Святої Софії;

1043 року відбувся останній похід русів на Константинополь, яким керував син Ярослава – Володимир. І хоча руське військо зазнало поразки, відносини між Києвом та Візантією продовжують тіснішати.

А у 1051 році князь зважується на безпрецедентний крок: власноруч, без дозволу константинопольського патріарха, затвердив митрополита київського. Ним став Іларіон – перший русин-митрополит Київський.

20 лютого 1054 року Ярослав Володимирович помирає у Вишгороді.

Його було поховано у соборі Святої Софії, поряд із дружиною Інгігердою.